Дивні бувають долі книг. Втім як і людей, народів, ідей…
Почитав оце невеличку книжку, що судячи з року видання (Київ, 1991) та ціни в 1 крб. була куплена батьком в одну з його поїздок до родичів до Галичини на зорі нашої незалежності. В ті чарівні часи сповнених надій та майже трагічних стратегічних помилок нашого дезорієнтованого народу, який століттями прагнув свободи і незалежності, а здобувши, не второпав, що з нею робити і як впоратись з цим омріяним скарбом.
Саме тоді я пам’ятаю, що наша донецька домашня бібліотека, що формувалась, головним чином, двома поколіннями маминої родини, поповнилась, привезеними з книгарень Львова, Дрогобича, Стрия тощо творами Михайла Драгоманова, Миколи Костомарова, новинкою в ті часи «Історією України» О.Субтельного, численними історіями України для дітей тощо. Кортіло батькові, аби діти виросли, пам’ятаючи історію власного народу, власне коріння. Я не пам’ятаю, але думаю, що в Донецьку тих часів такого було не дістати.
Так серед тієї історичної літератури було ще багато «дрібніших» книжок, що не впадали так у вічі. А дарма. Як виявилось через чверть століття були там і достойні речі. Тільки тепер трапилась мені невеличка розвідка Ілька Борщака про Григора Орлика, хрещеника одного з найвидатніших мужів нашої історії гетьмана Івана Степановича Мазепи, сина Пилипа Орлика та дипломата на службі Людовика XV. Це, власне, той Григор Орлик, на честь якого названо один з аеропортів французької столиці (Aéroport d‘Orly). Про його батька, гетьмана України у вигнанні, пересічний українець знає не багато, максимум можемо пробубоніти щось про Конституцію Пилипа Орлика, а про його видатного сина і поготів. Всю свою дипломатичну і військову кар’єру гетьманич присвятив реанімації проекту «козацької нації» при найпотужніших дворах Європи свого часу (французькому, шведському, оттоманському), а також в політиці Криму та Польщі. Розвідка І.Борщака варта уваги з двох причин.
Передусім тому, що не так багато в нашій історії постатей, що будучи українцями є постатями справді загальноєвропейського масштабу, людей, історією успіху яких можна пишатись, історією успіху у вкрай несприятливих політичних і історичних умовах. Ці постаті ще настільки нечисленні у нашій історій, що кожна з них є на вагу золота для справи виховання наступних поколінь. Сьогодні, коли ми маємо не тільки пригадувати і пам’ятати біди, трагедії і негаразди власної історії, але і вчитися віднаходити в ній яскраві, позитивні і успішні приводи для гордості, постаті подібні Григорові Орлику – надто дорогоцінні, аби їх забувати.
Крім того, книжка надзвичайна тим, що геть не вписується у загальну постпереяславську нарацію нашої історії, з її православноцентричністю, орієнтацією на слов’янську єдність києворуського штибу (чит. під берлом Романових і їх політичних наслідників). Мене, наприклад, завжди дивує таке бачення історії, починаючи від Хмельницького, який, мабуть, і став першою жертвою омосковлення нашої історії. Якщо Б.Хмельницький був таким поборників прав православ’я і «полонізації»[1], то чому при пошуках антипольських союзників Москва виникає не першою, чому спочатку Хмельницький пробує домовитись з політично більш близькими кримчаками та Портою? Щось тут не так.
Майже через століття Григор Орлик кладе своє життя на повноцінне повернення України в європейську політику, на мапу континенту і до порядку денного. Дуже цікава і надто мало знана постать у нашій культурі. Нажаль.
P.S.: Оформлення книжки, як і час видання, спочатку викликало побоювання, що в середині черговий опус про великих українців, без яких світ би на стався, але виявилось, що це цілком фахова історико-біографічна розківдка. І до того ж дуже цікава.
[1] Щодо моєї позиції про «насильницьке покатоличення» та «ополячення» простого люди на теренах України в часи перед Хмельниччиною відсилаю читача до своєї міні-лекції на YouTube. Або до тез «Польсько-українська співпраця а ґалузі освіти між національним інтересом і глобальними викликами сучасності» виголошених в рамках тез доповідей на міжнародній конференції присвіченій III SYMPOZIUM NAUKOWE „UKRAINA-POLSKA-WSPÓŁPRACA SYNERGETYCZNA. 13-19 lutego 2017 r. Kijów -Połtawa-Słowiańsk: „ Власне приклад такої плідної співпраці маємо в історії польсько-українських відносин, коли на межі XV-XVI століття молодь руських земель (колишніх територій Київської Русі, що по Люблінській унії стали частиною польського політичного організму) отримує доступ до західноєвропейських університетів, насамперед, звичайно Краківської академії (сьогоднішній Яґеллонський університет). Ця ситуація довгий час сприймалась у вітчизняній постпереяславській історіографії як національна катастрофа і поразка. Адже найкращі і найперспективніші голови Русі (руських, тобто українських, земель) через зміну конфесійної належності, а майже завжди навчання у європейських університетах зумовлювало зміну Сredo, полишали руську, православну культуру і назавжди ставали органічною частиною і надбанням західної культури. Одначе сьогодні унаочнюються і позитивні наслідки ситуації, що традиційно сприймалась у чорних барвах.
Насамперед, треба відзначати, що поява феномену Католицької Русі побудувала надійний місток між західнохристиянською культурою і Руссю, яка в цей час починає розуміти себе як Україну. Цей симбіоз, потужний культурний вплив дає, у другій половині XVII-початку XVIII століття, небачений розквіт в історії нашої культури відомий як українське чи козацьке барокко – загальнокультурне явище, якого немає і не могло бути на землях, позбавлених західних, католицьких по суті, впливів, наприклад, на землях Московії. Українське барокко – це в певному сенсі результат «студентської та викладацької мобільності», яка забезпечила не тільки індивідуальну модернізацію (тут йдеться про сприйняття західноєвропейських моделей життя, освіти, в тому числі і передових наукових теорій доби Ренесансу), але й ґрунтовну реформу провідного вітчизняного університету Києво-Могилянської Академії. А отже, призвела до вельми значимих тектонічних зсувів у культурному і цивілізаційному розвитку на тільки нашої а й сусідніх культур, тієї ж Московії. Відома історія з більш пізніх часів про те, як в на землях північно-східної Русі, дбаючи про чистоту православного учення, спочатку «ліквідували філософію», а коли заходилися відновити, то з’ясувалося, що на всю імперію лишився тільки один філософ – професор Київської Академії Памфіл Юркевич, якого швидко виписують до Московського університету, де він стає вчителем взірцевого православного філософа Володимира Соловйова. Отже результати освітніх впливів Європи маємо там, де навіть не очікуємо. Взагалі, те, що наша традиційна історіографія описує зазвичай у категоріях насильницького «покатоличення» чи «ополячення», «польського свавілля» цілком може бути трактовано як здорова і прогнозована реакцієя суспільства на кризу вітчизняної, православної системи освіти. Братські школи аж ніяк не могли конкурувати з західноєвропейськими університетами і призвели до відтоку молоді, що поверталася з Європи з зовсім іншим світосприйняттям і не обов’язково, як показує феномен Католицької Русі чи Києво-Могилянської Академії, забуваючи своє коріння. Вони часом повертались, стаючи рушійною силою вітчизняною модернізації.”