Я збирався написати цей пост, коли у нас з’явився Кас, потім хотів поділитись враженнями, коли виповнився рік, відтоді, як став собачником – не склалось. Отже, тепер пишу по тому, як наш собака від нас пішов…
Це був мій перший пес. Діти і дружина доклали неймовірно багато зусиль, роки вмовлянь і тони аргументів, щоб на нашій підлозі щодня з’являлась собача шерсть і ми не могли дозволити собі втрачати пильності під час їжі, аби не втратити вміст власної тарілки. Я дуже вдячний їм за те, що Касільяс з’явився у нашому житті. Це був неймовірний пес з дуже непростою долею. Він з’явився у нас, коли йому було +/- півтора роки, аби подарувати нам неймовірний рік яскравих емоцій і собачих уроків, які ми будемо пригадувати ще дуже довго. Лише рік.
Завдяки Касу я інакше подивився не вираз «собаче життя». Він був царем квартири і я думаю, що вважав себе імператором всього району, йому достатньо багато дозволяли, бо любили, при цьому виховували і намагались часом бути суворими, коли цього вимагала ситуація. Але на суворість він достатньо швидко знайшов протиотруту. Коли дружина його сварила, він ліз обійматись і цілуватись і тоді не було сил продовжувати виховний процес. Власне, саме дружина була головним вихователем і опікуном Каса. У мене небагато досвіду у цій справі, але таких теплих стосунків між собакою та людиною я ще не бачив, такої безмежної взаємної любові і відданості треба ще пошукати. Я досі впевнений, що собака орининої мрії знайшла в ній власницю, про яку собака тільки й може лише бажати. Він потрапив до нас у досить важкому стані, страшенно худий і боязкий, обережний, але завдяки Орині достатньо швидко став схожий на себе – високий і веселий лабрадор у чудовій фізичній формі. Він бігав ранками з Ориною, займався з кінологом та й у побуті був розумним, дуже комфортним і майже безпроблемним псом (ну бувало колись там щось, але загалом навіть не пригадаю, на що зараз можна би було нарікати). Був розумним, а часом надзвичайно хитрющим. Одного разу, на зорі наших відносин він навіть симулював травму лапи, аби його донесли з лісу додому (і під дією докірливих поглядів дітей и дружини я таки ніс його, якийсь час, поки він не побачив цікаву йому суку і не чкурнув до неї, як ні в чому не бувало 😊 ). А скільки він з’їв нашого харчу! Коли його вперше залишили самого вдома, він обережно! розкрив коробку з шоколадними цукерками і з’їв, потім були поцуплені наші млинці, поки ми з дітьми повертались з тренування. Особливо він любив поцупити щось у Микити (сніданок або печіво), часто просто з рук. (Хто знає Микиту – розуміє, що їжу він просто так не віддає )))), але Кас у ньому бачив «самое слабое звено»). Втім, це була, мабуть, найбільша шкода, яку він зробив за рік у нас, постійно голодний, що з одного боку легко пояснити його передісторією, з іншою – особливостями породи.
Це був ідеальний пес. Він ніколи нічого не пошкодив, давав спати вранці і, коли йому треба було вийти він просився і виходив і ніколи не справив нужду вдома, хоча перед нами півроку провів на вулиці на ланцюгу. Його можна було лишити вдома майже на цілий день і бути впевненим, що з хатою буде все гаразд. Неймовірно розумний і добрий пес. Він терпів все, що виробляли з ним діти: хвіст, вуха вуса… У відповідь ми отримували його відданість і любов.
Коли він з’явився у нас, було багато чого незрозумілого. Як? Куди? Що? За рік ми притерлись і вже не уявляли, що колись його не було у нашому житті і… одного недільного ранку він не прокинувся.
На фініші мого єдиного у житті півмарафону лише одне питання муляло мені свідомість: «Що змушує людей робити це вдруге?», ну перший раз довести там собі щось – ок, але ж вдруге, ти вже розумієш нащо ідеш. Зараз, переживаючи втрату друга, спостерігаючи, як ціла родина переживає це, я не можу зрозуміти, як на це можна піти ще раз. Свідомо. Перед тим, як брати собаку, я навіть не уявляв, як важко її втратити. Наскільки ж дурновато звучить фраза «Я тебе розумію». Анічогісінько! Неможна зрозуміти нічого з того, що ти не пережив. Тільки зараз приходить розуміння. Так от питання, яке повстало у нас: Чи вартий той рік щасливих моментів цих емоцій, пов’язаних з розставанням? Відповіді поки немає. Але ж люди виходять на старти марафонів і навіть ультрамарафонів регулярно.
Це був ідеальний пес, який змінив кожного з нас окремо і нас загалом, разом, як родину. Собака – це не член родини, я категоричний противник такого формулювання. Родина – це Родина, нічого не може стати поруч. А собака, навіть найулюбленіший – це щось інше, щось дуже і дуже близьке, власне Друг, неймовірний Друг. Втішаємося тим, що нам вдалося подарувати йому рік життя у люблячій родині, рік ситого, теплого і затишного життя у любові. Шкода, що так мало. Ми потихеньку вчимося пригадувати його з посмішкою замість сліз. У нас лишилась купа смішних історій, які ми розповідатимемо друзям і онукам, а якісь пригоди лишаться надбанням лише нас чотирьох.
Дякую тобі, друже. За твої неймовірні проникливі очі і хвіст-гелікоптер, за шершавий язик і за прогулянки в лісі, за все, чому ти нас навчив, за те, що зробив мою родину щасливішою і багатшою на рік чудових спогадів. Я не знаю чи будеш ти моїм першим чи єдиним собакою, але ти точно завжди будеш особливим. Моїм ідеальним псом.
P.S.: Тепер, відкинувши сентиментальність. Для чого все це, що написано вище? Я чудово ще пам’ятаю свої сумніви трошки більше року тому. Я був переконаний, що всі собачники пришелепкуваті і розумів, що сам стану таким, коли заведу пса, це тільки питання часу. І став ))). Сьогодні можу сказати, що не шкодую. Коли ви берете собаку, то маєте бути готовими, що він змінить ваш розклад дня і навіть спосіб життя. І навіть помешкання зазнає певних модифікацій. Якщо собакою займатись (а ним треба буде займатись), то він коштуватиме вам грошей (якісне харчування, амуніція, кінолог тощо). Але він точно дасть вам набагато більше: він буде тішитись тільки тому, що ви просто поруч, що ви прийшли додому, бо йому не потрібно від вас нічого, йому потрібні просто ви, він віддасть вам всього себе, свої очі, цей язик, хвіст, серце зрештою. В нашому випадку собака став ще і реалізацією мрії, омріяним псом, а мрії мають ставати реальністю. І навіть тоді, коли часом я за щось сердився на Каса, то пригадував, що для рідних і коханих мені людей мати пса – це щастя. А коли хтось чи щось робить близьких людей щасливими, чи цьому є ціна? Та що там близькі, я сам отримав шалену дозу щастя з цим веселим другом. Не сумнівайтесь, воно того варте, якщо б не одна АЛЕ – незмінно сумний кінець спільних історія собаки і історії.
