Література формує нас, наш спосіб мислення, спосіб бачення світу. З цим твердженням важко сперечатись навіть найзапеклішому циніку. На відміну від, скажімо, фізики, математики чи біології, що формують нашу «картину світу», власне, загальне уявлення про буття і його порядок, література, поряд з родиною, – це головний фактор формування наших ціннісних орієнтирів. Втрата, або щонайменше непевність, останніх і є прямим наслідком сцієнтизації освіти і виховання, що його ми переживали протягом всього ХХ століття, і апофеозом якого став початок ХХІ століття, коли всі ці малопрактичні літератури та філософії були викинуті на маргінес освітнього процесу.
Втім не про те. Познайомився нещодавно з черговим класичним твором польської літератури («Syzyfowe prace» Stefana Żeromskiego) і вкотре замислився над змістом шкільної програми з літератури. Згадуючи, яким був курс літератури, у мене в школі, можу поділити його на три частини:
- Українська література, винесена в окрему графу шкільного розкладу. Навіть у мене, людини, що виховувалась в українській родині, в повазі і пієтеті до вітчизняної культури, цей курс викликав скоріше нудьгу і безпросвітне відчуття провінційності, хуторянськості і нездоланної відсталості нашої літератури. Чи це загалом курс таким чином був побудований чи то манера викладання так склалась, а може і загальна атмосфера – хто зна? Проте точно знаю, що нашу літературну традицію перевідкриваю для себе наново, знаходячи там чудові перлини з проблематикою світового рівня (та ж таки «Земля» О.Кобилянської чи Коцюбинський (а скільки ще не читаного) і точно знаю, що можна викладати українську літературу інакше, аби вона викликала позитивніші відчуття.
- Світова література, яка на початку мого шкільного життя ще навіть називалась «Русской литературой». В ній домінування літератури російської було тотальне, я думаю щонайменше 50/50 у відношенні російський автор / весь світ. Тут треба уточнити два важливих моменти. 1) Я зовсім не проти російської літератури. Я вважаю, що це велика літературна традиція, співмірна з провідними національними літературами: французькою, англійською, німецькою, американською тощо. Не можна бути освіченою людиною не знаючи Ф.Достоєвського, Л.Толстого чи И.Буніна. Тим більше, перебуваючи у стані перманентного понад трьохсотлітнього культурного протистояння з імперією, а сьогодні ще й у стані військового і політичного конфлікту з нею, не можна не вивчати російської культури, ми не можемо собі дозволити не розуміти, або принаймні не прагнути збагнути, в який спосіб супротивник мислить. Більше того, історія подарувала нам можливість читати російську літературу мовою оригіналу (може у незначну компенсацію за поневіряння власної мови і неможливості повноцінно існувати в лоні власної культури). Не скористатись цим – гріх. Тут важливим питанням стає питання міри, бо…
2) … бо читаючи переважно російську літературу, ми наповнюємось тими ціннісними установками, що в ній закладені. Будь-яка література – це певний код, крізь який пробиваються національні архетипи, те, що німці називають Voksgeist, ментальність, колективне несвідоме, як би ми це не називали. В цьому плані важко не погодитись з думкою, що, читаючи російську літературу просто неможливо не стати російським націоналістом. Власне так, неможливо, бо читаючи російську літературу, просякаєш російською культурою, її вартостями і російським баченням світу, вербальним вираженням якого національна література і покликана бути[1]. І коли одна літературна традиція починає домінувати (помножена на досвід кількох століть спільних політичних реалій) відбуваються невідворотні, глибинні зміни. То ж російську літературу читати варто і треба, але ставитись до неї доцільно не як до якоїсь виняткової, а як однієї з найпотужніших літературних традицій світу.
- Власне те, чого в нашому шкільному курсі бракує. Це представники
Старий Ринок у Познані сусідніх літературних традицій або ширше тих літератур, які не належать до провідних, всесвітньозначимих. Окрім того, що в таких літературах є багато цікавих, самобутніх творів, що мало би познайомити молодь з розмаїттям світу, який не обмежується салонами Парижу, Ляйпцигу або Петербургу, ці літератури помогли би нам вписати власну літературу до загальноєвропейського контексту, а значить позбавити нас відчуття закутковості власної культури. Дуже часто сусідні народи переживають подібні проблеми, що і ми, хоча і на свій манер. Подивіться на різні аспекти стосунків народу поневоленого і імперії у творах польської літератури (Міцкевичеві «Пан Тадеуш», «Конрад Валленрод», «Сизифова праця» Стефана Жеромського, що власне і стала безпосереднім імпульсом до цих розважань), в чеській літературі («Бабця» Божени Нємцової, «Пригоди вояка Швейка» Я.Гашека). А скільки подібних мотивів можуть дати менш відомі у нас літератури: сербська, болгарська, хорватська, норвезька, румунська, грецька тощо. Все це дасть нам змогу збагнути, що наш одвічний «плач і лемент» – це не тільки наш біль і прокляття, що це в певному сенсі загальне явище, принаймні для Центральної і Південної Європи, що ми тут борсаємось не у провінційному багні, що наша література вирішує і ставить проблематику на рівні з сусідніми літературами. Все це з молодих років дало би молоді можливість позбуватись (а може дасть Бог і не набувати) всюдисущого у нашій історії комплексу меншовартості.
Зрозуміло, що дитинчатам нашим (як і багатьом з нас), де би знайти час на запізнання з усіма провідними, так би мовити, обов’язковими лектурами-шедеврами світового значення та повноцінно відкрити для себе власну літературу, маловідому до сьогодні поза високими академічними кабінетами, спеціалізованими кафедрами та літературними зібраннями любителів, але і ознайомлення з «малими» європейськими літературами теж виглядає завданням не останнім у контексті виховання повноцінної, неоскопленої особистості.
[1] В цьому плані цікаво подумати над тим, який літературний твір (які літературні твори) є вираженням, квінтесенцією української національної вдачі?