Кіно, як рушій змін: роздуми після перегляду «Tylko nie mów nikomu» Томаша Сєкєльського

Скриншот 2019-05-18 15.35.19Вчора подивився «Tylko nie mów nikomu» Томаша Сeкєльського (Tomasz Sekielski), який наробив стільки галасу вже у сусідів, по той бік Бугу. Довго вагався, якою мовою описати свої враження, вирішив, що таки українською, бо на відміну від більшості поляків, дивився «документ» в якості абсолютно стороннього спостерігача, бо не маю відношення ані до римо-католицької церкви, ані до польського суспільства. Отже, моя українська рецепція фільму.

Насамперед треба сказати, що фільм вразив набагато більше, ніж добре промований «Kler» Смажовського. «Клір» мені скоріше навіть не сподобався, чекав від нього більшого, дуже вже однобічно все вийшло. Документальну стрічку Сєкєльського починав дивитись без якихось очікувань, скоріше, як людина, яка останні півтора десятка років достатньо близько працює з польською темою (мовою, історією, культурою) і до того ж має диплом релігієзнавця, такий собі, суто професійний інтерес. Я

Tomasz Sekielski
Tomasz Sekielski

людина сентиментальна, проте не вразлива. Але фільм мене вразив, насамперед, щирістю і не вигаданістю історій. Тема далеко не нова, але якось воно було все досить загально, без конкретики, навіть у тому ж серіалі «Молодий папа». А тут конкретні люди, окремо взяті поламані життя і конкретні справи священників, їх голоси, обличчя, зізнання. Це пробирає.

Заздрю полякам. Окрім патріотично-виховних, прогандистських стрічок, в продукуванні яких поляки досягли значної майстерності (останнє, що дивився це серіал «1920.Wojna i miłość» чи той таки «Czas honoru» або « Bitwa Warszawska» ), наші західні сусіди вміють піднімати складні для себе теми, попри спротив певних кіл у польському суспільстві і політикумі. Наприклад, «Pokłosie» – фільм, що на мене зробив чи не найпотужніше враження за останні пару років. «Tylko nie mów nikomu» Томаша Секєльського – це безперечно фільм з цього ряду, це фільм, який має зрушити тектонічні пласти польского національного  і суспільного дискурсу. Поява таких важких продуктів – це ознака зрілої нації і зрілого суспільства. На цьому тлі заборона прокату в Україні «Wołyni», того ж таки Смажовського, виглядає геть інфантильно. Замість того, аби проговорювати проблему, ми від неї тікаємо. В чомусь це зрозуміло, після того, як довгий час нам було заборонено говорити про УПА у позитивних тонаціях, тепер кожна спроба внести сумнів у патріотичний образ українського руху опору ми сприймаємо, як замах на наше, щойно набуте, право мати національну візію історії. Одначе, я впевнений, що нам ще треба буде уважно перечитати власну історію і відділити зерна від лушпиння і поговорити і про чорні сторінки історії УПА, і про участь українців у червоному терорі, і про антисемітизм доби козаччини тощо.

Враховуючи значення католицької церкви для польської національної екзистенції, для польської картини світу і бачення себе, багатьом у Польщі видається, що така дискусія покликана вдарити не тільки по церкві, але й по польськості, як такій, в саме серце нації. Ця точка зору зрозуміла, такий острах має під собою певні раціональні підґрунття, але наявність у польському суспільстві сил, що спроможні ставити гострі питання, робить польське суспільство живим, життєздатним і наділяє його не тільки минулим, традицією, але й майбутнім, перспективою.

Поки скидається на те, що полякам вдається піднімати і переосмислювати важкі для себе теми, після чого, я в цьому переконаний, полякам вдасться вийти сильнішими і чистішими, більш конкуретними на шахівниці історії, ми до цього, схоже не готові. Сподіваюсь, що поки не готові.

Fara (Bazylika Matki Boskiej Nieustającej Pomocy i św. Marii Magdaleny) w Poznaniu
Fara (Bazylika Matki Boskiej Nieustającej Pomocy i św. Marii Magdaleny) w Poznaniu

Що стосується католицької церкви, то перед нею стоїть черговий серйозний виклик, але за 2000 років вона їх мала стільки, що з ще одним впорається, можемо навіть не сумніватись, може на нас чекають якісь серйозні зміни? Наприклад, скасування целібату? Хто зна. В будь-якому разі, це внутрішня справа католицької церкви, нам лишається лише спостерігати. Пам’ятаю, як на першому курсі збирався писати курсові по гріхах католицької церкви: хрестові походи там, інквізиція, підтримка фашистів тощо. Згодом, прийшло усвідомлення того, що престол св.Петра – один з найбільш тривалих і креативних чинників в історії нашої цивілізації. Але цей процес не лінійний, на шляхах історії часом доводиться спотикатись і виправляти свої помилки, і Ватикан точно вміє оновлюватись, робить це важко і довго, але потім вчергове вповні засяє у новій славі. Церква це точно переживе, можу навіть припустити, що саме завдяки таким “провокаціям”, а не всупереч. Чи фільм Секєльського це провокація? – Безперечно. Бо провокує дискусію, провокує розмову, провокує зміни і оновлення. Це позитивна провокація, провокація, яка творить, рухає вперед.

Ну і сам фільм: