Великий державний механізм зробив свою справу і тепер громадяни 
України можуть розраховувати на безвізові подорожі по Європі, правда для цього більшості з нас треба поміняти закордонні паспорти на нові, біометричні. Подати документи на біометричний закордонний паспорт виявилось не так катастрофічно складно, як видавалось на початку. Оскільки все в нашому суспільному житті останнім часом вимірюється за дворівневою шкалою «зрада» / «перемога», то вирішив описати процес і враження на підставі власного свіжого досвіду.
Як я писав в одному з попередніх постів, зібрались ми на початку осені на береги Няріса. Коли планували цей захід, я, скажу чесно, не вірив в те, що країні, яка знаходиться у стані війни de facto, з усіма наслідками, що з цього витікають, взагалі можуть надати безвізовий режим, але… Його введення не тільки анонсували, але вже і місяць як ввели, а отже, чому би не скористатися з одного з нечисленних здобутків останнього часу. Прогнозовано, що безвіз на нашу голову звалився традиційно несподівано, а наш народ, що в перманентній кризі, нужденно ледь жевріє своє злиденне існування, кинувся по паспорти, необхідного зразка (які ще в травні більшість взагалі не обходили) аби на останні пару гривень віденську оперу відвідати транзитом через братиславські кав’ярні. В цій класичній для українського народу ситуації я схилявся спокійно отримати литовську візу, а потім, ближче до кінця року, коли ажіотаж спаде, і собі поділитись відбитками рідних пальців з євробюрократами. Але родина розсудила, що бюджет отримання литовської візи та біометричного паспорту приблизно однаковий, а термін дії профіту у пашпорту – куди більший, тому вирішено було спробувати. Продовжувати читання Тернистий особистий шлях до безвізу, або як ми по біометричний паспорт ходили