Біжи, Тарасе, біжи. Кілька думок про біг і мотивацію до спорту

Вчора моя кохана дружина @Arina Moshovska поділилась думками щодо бігу і своєї мотивації цього процесу на своїй сторінці на Facebook.

Скриншот 2017-06-15 07.07.00Я ще той стокілограмовий бігун, бігаю періодами і більше не бігаю, ніж бігаю, але і від мене кілька думок з приводу, тим більше, що зараз період, коли бігаю 🙂 Без фанатизму, але бігаю, часом п’ю ввечері пиво, але кілька разів на тиждень стараюсь вийти на дистанцію. Зрештою, “если вам немного за тридцать….” а ви хочете протягнути на цьому грішному світі ще хоча б стільки ж, то треба шукати якихось видів прийнятної для себе фізичної активності, а відповідно і пояснювати собі на біса воно вам треба.

По-перше, біг, як каталізатор успіху в інших сферах життя.

1.Передусім, для мене вранішня пробіжка – це перша перемога дня. Перемога над собою і подушкою. Це, повірте, надає всьому дню трошки іншого настрою на старті і до свого списку справ і розкладу підходиш з іншим настрОєм. Це важливо. Одна моя стародавня знайома описує свої бігові досягнення з хештегом #вставайлениваяжопа – дуже влучно, саме те )))

  1. Всі успішні люди навколо мене – це люди «родом зі спорту». Спорт вчить перемагати себе і часто робити через «не хочу» і «не можу». Будь-який спорт в принципі. На мій погляд, біг – це процес подолання себе (тут може бути плавання, фехтування чи велосипед – не важливо). Саме тому вважаю, що діти мають займатись спортом, не тільки для задоволення (це неймовірно важливо), але і для того, аби вчитись перемагати, насамперед себе і зрештою бути успішними, досягати своєї мети, незважаючи на обставини. Отже, коли у тебе починає виходити терпіти на дистанції, то у бізнесі, роботі і інших проектах ККД виростає аналогічно. Зрештою, біг – це ще і спосіб підвищити загальну продуктивність життя.

По-друге, особисте.

Ми тут з дружиною зареєструвались на напівмарафонську дистанцію на Danske Bank Vilnius Marathon 2017.

f36ac839dc032fc7246f818b63bf8bce_400x400

Як я сказав, я ще той бігун. Для мене донедавна 3 км видавались космічно недосяжною дистанцією (так, я халтурив у школі і навіть, коли моя університетська футбольна команда бігала крос, у мене знаходились причини чи приводи уникнути цього (зрештою, воротар-аматор міг собі дозволити). Коли я почав бігати у вже передвоєнному Донецьку в березні 2014 це були фантастичні і неймовірні 1,3 км 🙂 !!! на першій пробіжці. А що мені лишалось робити, коли дружина на Новий рік подарувала мою першу пару справжніх бігових кросівок (ті Asics до сих пір бігають).

Так склалося, що є сфери життя, наприклад наука чи мови, де я собі довів те, що хотів, а є ті – спорт, наприклад, – де з різних причин поки не вдалось. І напівмарафон в цьому році є одним зі способів в старості перед комином чесно сказати собі, що тут я теж щось зробив, поставити собі галочку. Зрештою, це не в останню чергу змушує мене вставати ранком і перемагати подушку. Стратегічно, звичайно, десь там майоріє повний марафон, тим більше, що два куми вже це зробили, але, до поконання половинки, 42 195 м. виглядають поки захмарною і туманною перспективою.

Чому Вільнюс, а не Київ? Для підсилення мотивації. Біг за всіх його переваг і користей все ж потребує додатковою мотивації (для мене особисто). Подорож – це насолода сама в собі, найкраща мотивація з усіх які тільки можуть бути, пряник – аналогів якому для мене просто не існує. Для мене тут все очевидно: підготуєшся – їдеш до Вільнюса, ні – сиди вдома. Домашня київська половинка у жовтні може не спрацювати таким мотиватором. Тим більше, що ця теорія перевірена на практиці: свої перші 3 км, я пробіг, як раз після переїзду до Києва, 4 км. – у Кракові, а 5 км – під проливним дощем у Відні. Кожна нова personal best distance у новому місці – це певно мої таргани, але вони додають мені мотивації.

Отже, мета є, мотивація є, тепер от навіть на блозі «підписав публічне зобов’язання» і відступати нема куди. Треба готуватись і бігти.

А ще, трошки менше року тому, я писав у цьому блозі про Вільнюс і планував повернутись на довше і роздивитись місто краще. І ось ))

P.S.: Дуже важливо, і я це повторюю постійно моїм студентам, усвідомлювати свої успіхи. Коли в травні 2015р. я в рамках київського напімарафону пробіг десятку, то це видавалось неабияким досягненням, а сьогодні це лише проміжний етап підготовки, причому регулярний, а на колись захмарних 3 км, як каже мій кум – досвідчений марафонець і упріти не встигаєш. Бігати просто заради процесу мені нудно, а от змагатись з собою вчорашнім – саме те, що треба.

P.P.S.: Почав писати пост на Facebook, а вийшов об’єм, що краще підходить для блогу. Мда, Twitter – точно не мій жанр )))))).

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *