«Wołyń»: українські роздуми над фільмом

Мушу зізнатись, що, будучи достатньою мірою ангажованим у польсько-українські стосунки, з самого початку з острахом чекав на появу картини Войцеха Смажовського. Тема складна і водночас a priori неприємна для українського глядача. Коли фільм вийшов на екрани в жовтні минулого року, виявилось, що реакція на нього в Польщі була значно спокійнішою (на щастя), ніж я очікував і якої остерігався (принаймні, загубився у загальній тенденції повороту польського суспільства вправо), натомість в Україні сам факт появи фільму викликав велику істерію.

Довгий час не мав доступу до фільму, пару разів, коли знайомі скидали посилання я довго збирався з духом, аж поки фільм не видаляли з доступу і я пролітав. Отже, тільки вчора вдалося подивитись.

Я не можу сказати, що фільм – відверто антиукраїнський чи українофобський. Мною фільм сприймався, як кіно про людську трагедію, трагедію окремих родин і персонажів; так крізь призму національної ворожнечі, яких було вдосталь в ті роки (серби і хорвати, румуни і угорці тощо). Так, українців у фільмі, м’яко кажучи, важко любити, але давайте будемо чесними: в цей момент історії, на цій території українці для поляків таке саме уособлення зла, як німці чи росіяни. Чи то пак коректніше було: ОУН таке саме втілення зла, як Третій Райх чи СРСР. Ми звикли, коли в чорних барвах зображені німці чи росіяни (в тому ж польському кінематографі «Катинь» А.Вайди чи «Сиберіада» Я. Заорського), настав і наш час поглянути на себе без рожевих окулярів. Я взагалі вважаю, що здатність критично дивитись на свої помилки, на чорні сторінки власної історії – це ознака «дорослої», зрілої нації (писав про це після перегляду польського фільму «Pokłosie»). Після істеричного скасування закритого показу “Wołyni” у Києві, ми цей іспит провалили (тепер після перегляду фільму я в цьому абсолютно переконаний). Ми не тільки не можемо знімати щось подібне про себе (тут може ще не на часі, у нас тільки з’являються перші фільми про трагедії нашої минувшини “Поводир”, “Гірки жнива”, наприклад), але й не здатні сприймати зняти іншими.

Як на мене, то політика «Я не я і хата не моя» – не найкращий з варіантів будування історичної пам’яті. Опускаючи той факт, що донедавна власної історичної політики в Україні взагалі не було, а тепер вона тільки тільки набиває перші синці, у питанні польско-українського конфлікту на Волині ми полякам програємо суспільну і інтелектуальну дискусію в одні ворота, бо замкнулися у глухій обороні, забилися в кут і робимо одну безґлузду заяву за іншою. Оскільки, як я розумію, ситуація на Волині не була ініційована проводом ОУН і УПА (принаймні документального тому підтвердження не маємо, але можу помилятись, я не вивчав питання детально), то може варто було б відділити зерна от плевел і засудити акції і, як казали комуністи, перегибы на местах. Це б дало нам шанс не паплюжити пам’ять УПА в цілому. Лише беззастережно засудивши акції 43-го, ми зможемо почати розмову і про відповідні винищення українського населення (в тому числі і цивільного) у ІІ Речі Посполитій і т.д. Бо без цього діалог, справді, мені вбачається неможливим.

Повертаючись до фільму, картина для мене не виглядає однозначно тенденційною. Так, Смажовський по-своєму, по-польські розставляє акценти і наголошує (часом, здається, з перебільшенням на садистських і нелюдських вчинках «українських банд»), але давайте відверто – це польське кіно, польська візія, яких ще акцентів ми сподівались там побачити? Зверніть увагу, що на початку фільму показано зверхнє і зневажливе ставлення польських осадників на Волині до місцевих українських селян. Чи помітить це польський глядач? – не думаю, але у фільмі ця прелюдія є, не так наполегливо акцентована, але є. І наприкінці фільму, мимохідь показова сцена, коли поляки в рамах акцій одвєтових вбивають родину, в тому числі й жінку-польку за шлюб з бандерівцем і їхню малолітню дитину. У мене склалося враження, що сумління режисера (чи може інші міркування) не дало змоги не показати цього моменту, моменту взаємності конфлікту, натомість Смажовський зробив все, аби цей епізод лише промайнув і загубився, але він там є. І його наявність робить для мене цей фільм – не фільмом про жорстокість українців, а фільмом про жорстокість і нелюдскість війни, як такої, а бандерівці – лише епізод, один з епізодів, дуже яскравий і негативний, але лише один з…

Чи є у фільмі маніпуляції? Часом так здається. Епізод з проповіддю священника східного обряду (православного чи греко-католицького з контексту не зрозуміло), але йому є антипод з протилежно іншими тезами проповіді. Хлопчик, якого обв’язують сіном і підпалюють, але вбивають дитину і поляки, у однмоу зі згаданих вище епізодів. Коли одна з головних героїнь рятується від українців серед солдатів Вермахту – можливо. Але я після перегляду схиляюсь до того, що кожен побачив у фільмі те, що хотів побачити.

Так, українці, в основній своїй масі у фільмі по-звірячому прагнуть крові і це теж за правильної постановки історичної політики держави і інтелектуального життя привід поставити питання про те, чому так сталось, що призвело до такої ситуації, не намагаючись виправдати, бо, пробачте, жоден соціальний чи національний утиск не може бути виправданнями військових злочинів на цивільному населенні. Все інше – чи новина?

Чи на певному етапі українці не співпрацювали з Третім Райхом? – співпрацювали, а хто з ними не співпрацював? Від самої Польші (привіт з Чешина) до СРСР до самого 1941р. Друга РП поставила в таке становище українську людність, що ті у 39-му з хлібом сіллю зустрічали совєтів. Талановиті червоні менеджери дуже швидко привели до тями місцевий український люд, що той готовий був співпрацювати з нацистською Німеччиною, хоч з чортом лисим, аби скинути червоне ярмо, але й ті швидко показали хто кому «союзник» і зрештою УПА змушена боротись на три фронти.

ОУН і С.Бандера. Ідеологічні підвалини організації виглядають сьогодні не надто привабливими – факт. Але подивімось на міжвоєнну Європу цією заразою правою (фашизм, нацизм, інтегральний націоналізм) чи лівою (більшовизм) були заражені майже всі від Лісабону до Москви. В самій Польщі Roman Dmowski ідеологічно чи не двійник С.Бандери і коли б Дмовський, батько польського націоналізму, не помер на самому початку 1939 р., коли б був активним політичним діячем, то…. Але це не заважає полякам назвати його ім’ям численні вулиці по всій Польщі чи карбувати пам’ятні монети, називаючи отцем незалежності (поруч з Ю.Пілсудським та І.Я. Падеревським).

Повертаючись до фільму. Загалом фільм цілком вписується у традицію польского історичного кіно. Мені він чимось нагадував “Pokłosie” і “Syberiadę” – останній, можливо багатомовністю, яка взагалі не порушує цілісності картини, де поляки говорять польською, українці – українською, росіяни – російською, а німці, природньо, – німецькою. Це додає фільму аутентичності і допомагає збагнути переплетіння етнічних зв’язків на волинській землі.

Польско-українські стосунки не добрі і не погані, вони по-сусідські складні. Якщо ми будемо тікати від обговорення і затуляти вуха, коли говорить інший – нічого доброго з цього не вийде. Фільм – страшний, але не такий жахливий як українська реакція на фільм. Проблема є і про неї варто говорити. І найкращою відповіддю на польську репліку була б продукція з українським баченням проблеми, може колись і дочекаємось, бо ховатись від проблеми – це чистий інфантилізм. Втім, схоже інфантильність нашого суспільного дискурсу стає ознакою часу.

P.S.: Я цілком свідомий того, що претензії за вищенаписане матимуть і поляки й українці. Але не говорити неможна.