Зазирнути до Вільнюса: миттєві враження від столиці Литви

13244640_1280823121951790_7408483379588950554_nВже майже два тижні минуло з того часу, як доля на кілька годин закинула мене до столиці Литви. Це був мій перший контакт з Вільнюсом, Литвою і взагалі Прибалтикою. Ще по дорозі в Київ я написав на Facebook’у, що розчарований столицею Литви, точніше, що реальність Вільнюса виявилась не такою, як мої яскраві уявлення про нього.

Сприйняття міста завжди залежить від багатьох чинників: погоди, компанії, настрою, зрештою внутрішніх переживань і клопотів. Сьогодні, коли враження трошки поукладались, можу сказати, що наші з Вільнюсом стосунки не склалися через мене, а не через нього. По-перше, часу у нас було вкрай мало, години 4-5 при тому, що постійно тяжіла думка про те, що треба не загубити точку, де були залишені валізи і потім у геть не знайомому місті знайти автовокзал і не запізнитись. А по-друге, дещо сумбурна біганина центром міста, якої не уникнути, коли хтось, хто знає місто більш-менш добре, намагається в умовах вкрай обмеженого часу показати все найкраще новачкам. Ми швиденько пробігли біля православного храму і «русской улицы» (чого де де, а у Вільнюсі не очікували вже ніяк), неоготичного з червоної цегли собору св. Анни (здається), вбігли на замкову гору до вежі Гедимінаса (Gedimino pilies bokštas), аби подивитись на насправді варту панораму Вільнюса, причому, на мій погляд, панорама, як старого, так і нового міста вартує того, аби дертись на гору (сам замок, як і Львові цікавий мало); кафедральний собор і галопом через все старе місто, ратушу і університет до гострої брами. Все це нагадало мені мій перший досвід відвідання Лувру, коли треба побачити все, і хоча раціонально розумієш, що це не можливо, але наполегливо стараєшся виконати і зрештою, окрім втоми в ногах, отримуєш кашу у враженнях.

14333625_1280821765285259_8968636385457925794_n

Панорама з замкової гори

14358925_1280822858618483_7610975556755613529_n

Панорама старого міста з тої самої замкової гори

Отже спробую розібратись чому мої враження від Вільнюса були змазані

Суб’єктивні предиспозиції

Перш за все це, вочевидь, радянський міф Прибалтики. Починаючи з дитинства, нам доводилось звідусіль чути, що Прибалтика для наших батьків була майже закордоном ну хіба що не така недосяжна. Прибалтійські товари були ціннішими, більш якісними, повітря більш вільним, тай загальна атмосфера, то майже дух омріяної Європи. Якщо в Союзі знімали кіно про стару Європу, то прибалтійським містам міг скласти конкуренцію хіба що Львів, тому навколишній антураж теж вирізняв республіки над Балтикою з-поміж братніх, соціалістичних народів.

img_4543

Вулицями старого міста

Потім країнам Балтії вдалося швидше пройти шлях посткомуністичних трансформацій. І я думаю, що це об’єктивний процес, бо 40 років радянської влади у Вільнюсі, це майже вдвічі менше, ніж 70 – у Києві, а відповідно і спотворення національної самобутності і ментальності на користь примарного homo soveticus були куди менш руйнівними. Прибалтика завжди була для нас тим, чим нам самим хотілося бути завтра, а отже повстав такий собі міф про майже ідеальну землю (принаймні у мене).

Зазвичай, такі фокуси свідомості призводять до болючого удару реальності. У мене так було із занадто романтизованим і розрекламованим у класичній і сучасній літературі Парижем, уявлення про який виявилися більш позитивними, ніж реальне місто на Сені. Я люблю Париж, заперечувати, що це чудове, красиве і неймовірно цікаве місто, на мій погляд, – ознака неприхованого снобізму, проте він явно не належить до моїх улюбленців. Отже, перше враження від Вільнюсу – щось з цієї історії.

img_4529

Наочна данність

Втім минають дні і тижні і я починаю знаходити більш-менш об’єктивні причини такого сприйняття Литви. Насамперед, це, як майже завжди, – гроші. Ми їхали до Вільнюса зі Сувалок, що у північно-східній Польщі. У Польщі – це один з найбідніших регіонів країни, депресивний, але навіть на фоні Підляського воєводства Литва виглядає країною, куди, чи то брюсельські фонди доходять важче, чи то використовуються менш ефективно. У будь-якому разі, сьогодні навіть найбідніші регіони Польщі виглядають цікавіше за західну і південну Литву. Втім, може це черговий комплемент останнім 20 рокам розвитку Польщі? При тому, що ціни у Литві суттєво вищі, ніж в Польщі, і тим більше в Україні. Литовці вже давно забули ті золоті часи, коли поляки на вихідні їхали по дешеві литовські товари до прикордонних супермаркетів, тепер, все навпаки.

В’їжджаючи до Вільнюса, ви можете його сплутати з Житомиром або Вінницею: радянська забудова, яка майже не відрізняється від середньої руки обласного центру в Україні (підкреслюю, що це вражання з вікна автобуса). При всьому тому на околицях Вільнюса кидається у вічі майже повна відсутність новобудов (може просто не трапились на очі), що відрізняє Вільнюс не тільки від Києва, але й від Харкова та Дніпра. І якщо, на околицях Варшави або у тій же Познані ми зустрічаємо новобудови, хоча й не такі багатоповерхові, то у Вільнюсі ані на в’їзді, ані на виїзді нічого подібного зауважити не вдалося, через що складається вражання певної стагнації міста. І хоча раціонально розумієш, що столиця нехай і невеликої європейської держави не може не рости і не розвиватись, враження складається саме таке.

Ще один фактор, який кидається у вічі – це сміття. Вільнюс виявився достатньо брудним містом. Може то початок осені з його сірістю і опаленим за літні місяці листям справило таке враження, але столиця Литви цілком неочікувано справляє враження міста засміченого. Можливо обшарпані фасади будинків, які тепер у тій же Польщі треба ретельно шукати (якщо ви не в Лодзі), а у Вільнюсі зустрічаються доволі часто додають враження недоглянутості і неохайності литовської столиці.

І ще один аргумент, який зіграв точно не на користь Вільнюса – це тролейбуси. З одного боку, колись один мій професор сказав, що тролейбус – це православний вид транспорту, себто транспорт характерний для православної ментальності. А оскільки православні країни – це об’єктивно найбідніші країни в Європі (шукайте пояснень у Макса Вебера), то і наявність тролейбуса у місті стереотипово в моїй голові одразу додає йому мінусів більше, ніж плюсів. Дарма, що пізніше я довідався, що тролейбус є у Неаполі, і на відміну від інших польський міст, прижився у Любліні – для мене це виключення, а за Єгором Федоровичем Геґлем якщо факти не пасують до теорії, тим гірше для фактів. Отже, тролейбус в місті нічого хорошого про місто не говорить, принаймні для мене. (Є в цьому тверджені доля жарту, але лише доля). А вільнюські тролейбуси до того ж виглядають куди гірше сучасних київських жовтих франтів. Коротше кажучи, тролейбуси – це цивілізаційний маркер, наявність якого прирікає місто на щонайменше, куди менші шанси на успішність.

І, мабуть, останній з мінусів Вільнюса – організаційний. Я розумію, що той факт, що я поперся у Вільнюс без євро, а з долларом – це мій промах, але я не побачив майже жодного обмінника в центрі Вільнюса. Дякувати Богу, що  з попередніх поїздок лишилися дрібні монети, який вистачило на обід і магніт, а так би міг і витратити більше. Дивишся, місцеві підприємці би трохи виграли, а дружина би мала якусь бурштинову штуку. Дрібниця? Так, але все вирішують дрібниці.

14322594_1280829341951168_5791432903978341377_n

Про позитив

Зрештою всі ці спостереження не відміняють моєї інтуїтивної прихильності як до міста, так і до Литви в цілому, і скоріше лише розпалюють інтерес до міста. Тим більше, що не зважаючи на радянське обрамлення Вільнюс очевидно має цікаву і багатошарову історію. Тут переплелись долі щонайменше литовців, поляків, євреїв і білорусів, а беручи до уваги, що «литовський шатер» довгий час був надійним адміністративно-політичним дахом і для нашої культури, то й значно більшої кількості народів. Вільнюс – надзвичайно цікавий культурний текст, тлумачення якого, надзвичайно залежно від культурної (національної) приналежності герменевта. Я думаю, що надзвичайно цікаво цікаво відбути почергово екскурсії історичною частиною міста з литовцями, поляками, білорусами, росіянами а потім співставити нарації.

Вільнюс має й свій естетичний силует, наш поляк-імпровізований гід біля самого підніжжя вежі Гедимінаса, серед руїн середньовічного замку, де свого часу вирішувались долі цієї частини матінки Європи, сказав, що Вільнюс називають містом тисячі храмів (а може сотні і то я прибрехав?). У будь-якому разі вид, що відкривається з пагорбу, наочно ілюструє художню тезу, бані храмів височіють над дахами віленських будинків. До речі пагорб с замком і вежею дуже нагадують львівський Високий замок, чимось нагадують, лишаючи за собою самобутність. Але історичність Вільнюса для мене – це не тільки середньовічна чи ранньомодерна історія, для мене Вільнюс – це і драматична історія кінця ХХ сторіччя і не дарма з замкового пагорбу видно й не менш знамениту тепер телевежу. До речі, зовсім не багато міст Європи можуть похвалитись великою історією середньовічно-ранньомодерною і водночас сучасною, серед провінційних за мірками всієї європейської історії міст ніхто і не спадає на думку, лише великі Лондон, Париж чи Прага. До слова про сучасність. У Вільнюсі є своя частина зі скляними вежами, невеличка, немов острівець, але вона зовсім не конфліктує зі старовиною, перебуваючи у безпосередній майже близькості. Таке безконфліктне поєднання вдається далеко не кожному місту, еге ж, Києве? З певної перспективи цей «вільнюський Дефанс» мені чимось нагадує центр Варшави.

14330081_1280822905285145_2365226687942015503_n

До Вільнюса треба підходити ретельніше, з різних боків, йому є що показати і що відкрити, можливо цим він нагадує Варшаву, яка не багатьом подобається з першого погляду, але розкривається втаємниченим, тим, хто взяв на себе труд зануритись в історію міста, аби познайомитись ближче з його духом. Є міста, які можна пізнавати екстенсивно, а є ті, що підлягають винятково інтенсивному прочитанню.

14329942_1280826628618106_4710594153348580627_n

Ну і, звичайно, гастрономія, без якої портрет і навіть шкіц нашвидкоруч міста не може бути завершеним. Знаючи, що буду у Вільнюсі, навів поверхові довідки і від литовської кухні не очікував багато – цепеліни і медовуху. Цепеліни виявились смачними, але не надзвичайними, натомість ресторація у строму місті, пропонувала доволі широкий вибір національної кухні, такої близької (без усіляких там середземноморських томатів і базиліків) калорійної, чоловічої і багатообіцяючої.

Отже, сьогодні, по кілька тижнях після Вільнюса я охарактеризував би свої враження не розчаруванням, скоріше інтригою, хоча чи могло бути інакше після майже миттєвого знайомства з настільки історично і культурно багатим містом. Треба буде повернутись на береги Нярісу.

14316900_1280829875284448_5806651743345834053_n

Гостра брама (Aušros Vartai)

P.S.: Ну і мова, з литовською мовою теж мав перший контакт. Я як людина трошки схиблена що стосується мов не міг не звернути увагу на мову. В ній є щось знайоме, ледь вловиме і в той же час вона геть інша і ні на що не схожа. Люди кажуть, що структура мови доволі архаїчна, а відтак досить складна. У мене є мрія, що коли я, дасть Бог, опаную ще пару-трійку «корисних» мов (сюди я відношу німецьку, іспанську може італійську), то на старості літ хочу зайнятись чимось «искусство ради искусства», тобто вивчити мову не для чогось, а просто заради процесу. Тут кандидатами є угорська, ісландська, грузинська або баскська і от тепер список кандидатів поповнила і литовська.

P.P.S.: І ще одне мовно-ментальне спостереження радше за собою у Вільнюсі, ніж за самим Вільнюсом. Кожного разу, коли намагався говорити до місцевих російською, то мав відчуття, що я їх ображаю чимось, при чому це моє внутрішнє відчуття, вони жодного натяку не давали на то. І відчуття це було настільки сильним, що довелося включати свою «так собі англійську» для спілкування з місцевими. Може це мої стереотипи? Треба сказати, що у центрі Вільнюса дуже багато польської та несподівано для мене багато російської і от думай тепер: туристи це чи я мав геть неправильне уявлення про мовне питання у литовській столиці.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *