Сумні думки донеччанина на чверть століття Незалежності, або коли нарешті стартує українізація?

39355136Свято, свято на яке чекали, і більшість не дочекалась, стільки поколінь українців. А тобі пощастило! Здавалося б, радій собі, але зі зрозумілих причин думки линуть в широкі степи Сходу України, де ще донедавна над териконами і безкрайніми, жовтогарячими серпневими нивами майоріли синьо-жовті прапори, а тепер… В дитинстві я ніколи не любив степ, донецький степ зокрема. Донецький ландшафт видавався мені відверто нудним, куди більш привабливими здавалися мені карпатські чи кримські гори, волинські чи поліські ліси. Тепер все частіше згадую початок «Пана Тадеуша» А.Міцкевіча:

Litwo, Ojczyzno moja! ty jesteś jak zdrowie;
Ile cię trzeba cenić, ten tylko się dowie,
Kto cię stracił. Dziś piękność twą w całej ozdobie
Widzę i opisuję, bo tęsknię po tobie.

О краю мій, Литво! Ти на здоров’я схожа!
Яка ти дорога, лиш той збагнути може,
Хто втратив раз тебе. Як видиво живе,
Тебе малюю я, бо туга серце рве.

(пер. М.Рильського)

Вже два роки я, як і більшість колишніх вже донеччан, намагаюсь збагнути, що сталось, як сталось і чи можна було уникнути саме цього катастрофічного сценарію?

Відповідальність особиста

По-перше, я постійно наголошую на тому, що кожен з нас, українців Донецька, несе частинку особистої відповідальності за трагедію. Більшість з нас щось таки робила для України в Донецьку, хтось далекого вже 1991, хтось в пам’ятному, але оманливому своїм результатом 2004, хтось на зламі 2013-2014, а хтось і буденною кропіткою просвітницькою чи громадською працею всі ці 22,5 роки українських прапорів над Донецьком.

Але вочевидь кожен, принаймні більшість, з нас десь недопрацював. Зараз я розумію, що ми були надто толерантними, ми не носили вишиванок, аби не провокувати простір, ми не говорили українською і переходили на російську, а в більшості випадків з неї і не вилазили, бо, бачте, співрозмовнику це було незручно. А ми ж українці – дуже толерантні, тому краще наступимо собі на горлянку, ніж комусь зробимо прикрість. А десь комусь не натовкли пику за обарзу нашої України. От і склалося враження про російський Донецьк, враження, що стало переконанням, а потім і сталим стереотипом. Наприклад, мій досвід читання лекцій українською (знову таки каюсь не завжди) в ДУІіШІ, а потім і в ДонНТУ, говорить, що студентові ХХІ століття в Донецьку українська дискомфорту не спричиняла. Або інший приклад. Коли наша футбольна збірна грала першу гру з французами в плей-офф до ЧС 2014 року (листопад 2014) ми з друзями підняли співати гімн весь «Старгород» (була така чеська ресторація в районі ЦУМу), я був у вишиванці у нас були прапори і ні у кого це не викликало негативних поглядів, нвіть натяку. А за декілька місяців в тій же точці земної кулі за гімн і прапор моєї Батьківщини вже вбивали. Чи донеччани? – питання риторичне.

Тут взагалі дуже дивна річ. Піймав себе на спостереженні. Коли я зараз натикаюсь на профілі у соціальних мережах своїх старих донецьких знайомих, з різних періодів і сфер життя, то бачу патріотичну чи, принаймні, чітку проукраїнську позицію часто у тих, про кого навіть не подумав би в Донецьку. Знаєте, що це означає? Як би не прикро було це визнавати, але українство в Донецьку попри свою чисельність лишалося маргінальним. Цей спадок радянщини, коли українське таврувалося відсталим і ретроградним, несвідомо перейняли і ми, українська вже молодь Донецька. Ми були українцями всередині, в родині, але воліли не надто маніфестувати це публічно. Всім, хто б’є себе в груди зараз і думає, що це не про нього, я скажу, що я думаю, що це ніби і не про мене, що я теж ніколи не соромився, ба більше пишався своєю українськістю, але по факту так є. Схоже, що так є. У мене є знайомі, які щодня говорили в Донецьку українською, ми дивились на них з захватом і думали, що більшість їх ненавидить, а може такими більшість і захоплювалась, тільки потайки? Я часто думаю, що було б, коли патріоти, не Патріоти, а звичайні українці Донецька одночасно заговорили українською, в один день, може й не прийшла б біда «братська» до нашої хати? Я тут нещодавно був у Харкові. Харків не найулюбленіше для мене місто, якщо щиро, але я здивований українською у Харкові, її не багато, зовсім не багато, але по моїх спостереженнях не менше, ніж в Києві. І це не в Харкові настільки багато української (хоча Харків і так мене здивував), це в Києві – її кат ма. Втім, не про Київ зараз. Може харків’яни, дніпряни, запоріжці не повторять наших помилок? Я дуже тісно останні роки працюю з польською історією і зрозумів, що поляки мають одну чудову рису – вони вміють вчитися на своїх помилках. Може і ми зможемо? Але повернемось до становища українців в Донецьку, які, так вже сталось, некомфортно почувались у власному домі. І ось тут у мене є декілька питань до української держави і українського народу.

Чи колись Донецьк був Україною для України?

Це не спроба перекласти власні проблеми на когось. Ще раз повторюсь, це спроба зрозуміти, чому так сталось. Я пам’ятаю, коли дитиною, потім підлітком, а потім і студентом приїжджав на Західну Україну, то спілкуючись з однолітками, та й зі старшим поколінням, часто діставав питання. Щось  типу:

  • А ти звідки?
  • З Донецька.
  • А ти так гарно українською розмовляєш! (А чому українською розмовляєш?

Так було, коли я вперше семирічним хлопчиком приїхав з батьком на Львівщину до численних родичів, так було, коли в 11 літ я в рамках чудових акцій (здається Української Республіканської Партії) на Різдво опинився в селі під Тернополем і коли пізніше брав участь у вишколах Молодіжних християнських лідерів УМХ на тій же Львівщині, і у волинському селі, куди на тиждень закинула мене доля і робота восени 2007. Так було завжди в всюди.

Скажу більше, що коли працюючи з 2004 року спочатку у виборчих штабах кандидата у Президенти України В.А.Ющенка, а пізніше НСНУ зіткнувся взагалі з ідіотською ситуацією. До речі, хочу зауважити, що там знизу у Донецьку ці вибори не виглядали, як політична боротьба, це і була боротьба за Україну, ми всі чекали, що нарешті настане український Донецьк. Тоді це було схоже на справєгю війну, а розклеювання агітаційних плакатів вночі було ще тим сафарі (хоча з подіями останніх двох років тепер це звучить відверто смішно). Так от щодо агітаційних компаній. У НСНУ я відповідав певний час на початку у області за агітаційні компанії, зокрема за її матеріальну складову. Тоді в Києві в центральному офісі ми регулярно стикались з тим, що нам елементарно не вистачало агітаційної продукції (саме для Донецька, Луганська, Криму). На нас махали рукою і казали: “все одно у вас не буде діла”.

Знаєте, що це означає? Це означає, що українське суспільство ніколи не сприймало Донецьк, як Україну. Може не свідомо, але для більшості це було щось інше. Отакої… Тому спробуймо й з цього винести урок.

0056r2t1-640x430

Українська держава і/vs Донецьк.

Нарешті, кілька спогадів, які намалюють картинку безпорадності української держави в промоції власної культури.

В Донецьку вже у 2000-ні на Безалкогольному був такий кривенький кіоск мільйон разів перефарбований він ледь тримався докупи, а на ньому на червоно-чорному тлі був напис «Вільне українське слово». Там можна було придбати націоналістичну, патріотичну і просто україномовну пресу. (Україномовної преси в донецьких кіосках купити було не можливо, ані державних, ані комерційних. Навіть офіційна газета місцевої влади «Жизнь» виходила з якогось дива російською). Я його, той кіоск, бачив рідко і переважно зачиненим, але українське слово в Донецьку чулося саме так, як виглядав той кіоск – сиротою, що її злії люди кривдять повсякчас, не оминаючи жодної для того можливості. Подейкували, що той дядько, що його тримав був агентом КДБ і колись здавав в органи «нєблагонадьожних», яких на приманку вільного українського слова приманював і до яких на тому ґрунті входив у довіру. Дядько потім “виріс” і мав приміщення на книжковому ринку “Маяк”. Магазином це важко було назвати, бо там не було підлоги і все було по-польовому, натомість можна було купити Д.Донцова, літературу про УПА, С.Бандеру і т.д., а над входом висів великий чорно-червоний прапор. Для Донецька ще та екзотика! Колоритна була місцина. Але в ній завжди себе відчував немов на конспіративній квартирі або криївці. Отой кіоск «Вільне українське слово», напевне на все життя і залишиться образом українського слова в українському Донецьку чи радше в Донецьку (Україна). Саме так я уявляю собі кіоск з українською пресою в 60-х роках ХХ століття десь у діаспорі, на околиці Чикаго чи Винніпеґу, самотній і сумний.

Україна почувалась в Донецьку, як той кіоск, незважаючи на синьо-жовті стяги і букву «Ь» на вокзалі і в’їздах до міста, що так дратували «русскоязычных», пригнобленою сиротою. Великі сподівання покладались на 2004 року і перемогу Помаранчевої революції, але тоді регіон знову було віддано місцевим, неофеодальним елітам. Зрештою, результати тієї Революції розчарували всіх, не тільки донеччан. Хоча я впевнений, що вона була абсолютно необхідною на шляху подолання нашого ментального рабства.

Чи було, щось хороше в житті українського Донецька? Було. Безперечно було. Але все це було не завдяки, а всупереч, трималось на ентуазіазмі і замикалось у колі своїх, посвячених.

Це я все до чого. Я, нажаль, все менше вірю, що нам вдасться виправити наші донбаські помилки, так може спробуємо не повторити їх на інших частинах нашої благословенної України?

Чверть століття тому ми відновили власну Незалежність. Титанічними зусиллями правозахисників, просвітників, шістдесятників (прізвища годі й перелічити) радянської доби, української еміграції, діячів часів УНР і славних пращурів наших. Низький уклін усім: «і мертвим, і живим, і ненародженим».

З Днем народження, Україно!

За святом, брати-українці!

1 коментар до “Сумні думки донеччанина на чверть століття Незалежності, або коли нарешті стартує українізація?”

  1. Пам”ятаю ту “криївку” на маяку. Заходячи всередину почувався дійсно як на конспіративній квартирі. А українська мова магічним чином збільшувала очі продавчинь в продуктовому магазинчику, що знаходився на рози люксембург. Та й не тільки там. Єдине місце де можна було почути українську на побутовому рівні(принаймні зі свого досвіду), це базар біля стадіону Металург. Там приїжджало чимало людей з навколишніх сіл продавати свою продукцію, і ці люди переважно спілкувалися українською.. Але то було як паралельна реальність, хоч і приємна.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *